Фото: Олена Івановська/Facebook

Деколонізація в Україні сьогодні відіграє значну роль у суспільних трансформаціях. Та насправді вона не тільки про фізичний аспект зміни топоніміки та демонтування пам’ятників і пам’ятних знаків. Вона – про набагато глибші моральні принципи та мовні цінності.

Уповноважена із захисту державної мови, фольклористка та філологиня Олена Івановська поділилася думками з редакцією ПравдаТУТ News щодо деколонізації української топонімії.

Перейменування – не косметичне оновлення

Олена Івановська стверджує: перейменування – це «не косметичне оновлення табличок і не жест помсти минулому, а відновлення порушеної мовної, історичної й символічної справедливости».

Назви в публічному просторі формують карту нашої колективної пам’яти, а отже – визначають, у якій системі координат ми живемо й кого вважаємо своїми.

Вона переконана: табличка – лише видимий знак. Насправді тут йдеться про ідентичність, про пам’ять, про право бути собою у власному домі. Адже назви – це мова простору. Саме нею держава щодня «говорить» із людиною: дорогою на роботу, у шкільному щоденнику дитини, в адресі дому, у маршруті транспорту. 

Людина може не відкривати історичних монографій, але вона постійно вимовляє назви. І разом із ними  засвоює систему координат: хто тут герой, чия історія вважається значущою, які смисли є нормою.

За словами мовної омбудсменки, колоніяльні та російські назви не є нейтральною спадщиною. Це інструмент упокорення та тривалого символічного панування. Вони десятиліттями вписували в український щоденний досвід чужу історію, чужу оптику, чужу ієрархію цінностей. Навіть тоді, коли держава формально була українською, простір часто продовжував говорити мовою імперії. І саме в цьому – одна з причин глибоких ідентифікаційних травм, з якими український народ має справу сьогодні.

Яскравим прикладом є катеринославська експансія: місто Дніпро тривалий час називалося Катеринославом. Хоча до цього там були такі козацькі поселення, як Новий Кодак чи Половиця. Cама назва «Катеринослав» мала навіяти думку, що т.зв. цивілізація прийшла в ці степи лише з наказом російської імператриці, а до того там був «дикий степ».

Окрім цього, 1924 року Юзівку, яка тепер називається Донецьк, перейменували на Сталіно. Так хотіли асоціювати індустріяльно-промисловий регіон із постаттю диктатора. 

Та й ще одним прикладом є міста, які називали на честь російських діячів, яких ні разу там не було. Зокрема Кропивницький колись називався Кіровоградом (на честь російського державного діяча Сергія Кірова) та Єлисаветградом (на честь російської імператриці Єлизавети Петрівни).

Для мене принципово важливо, що деколонізація назв – це не лише заміна одного імені іншим. Це повернення права називати світ власними словами. Бо право на номінацію –  одне з ключових ознак суверенности. Імперія завжди відбирає його першою.

Якими мають бути нові назви?

Говорячи про перейменування, Олена Івановська бачить кілька взаємопов’язаних напрямів:

• Увічнення імен загиблих захисників і захисниць України

Вона переконана, що передусім колоніяльні та російські назви мають поступатися місцем іменам загиблих українських військових, і стверджує: сьогодні формується новітній український героїчний канон, і він не може існувати лише в межах військових кладовищ чи родинної пам’яти; імена тих, хто віддав життя за державу, мають бути внесені в публічний простір  як щоденне нагадування про ціну свободи і відповідальність живих.

Ці імена мають бути вписані в тканину міст і сіл, у щоденний маршрут громадян. Йдеться не лише про вшанування – це спосіб зафіксувати в просторі ціну нашої свободи й передати цю пам’ять наступним поколінням.

До слова, в Україні є населені пункти, які ухвалили мораторій, згідно з яким не можна називати вулиці іменами полеглих під час війни росії проти України захисників і захисниць до закінчення воєнних дій.

• Повернення українських історичних постатей, системно витіснених колоніяльною політикою пам’яти

Мовна омбудсменка переконана, що протягом століть українську історію або знецінювали, або привласнювали, або маргіналізували. Вона подавалася як периферійна, другорядна, підпорядкована «великому наративу».

Тому сьогодні ми маємо свідомо наповнювати простір іменами українських державників, інтелектуалів, митців, науковців, діячів визвольного руху – як загальнонаціональних, так і локальних. Бо саме локальна історія створює відчуття дому.

Окремо і принципово Олена Івановська наголошує на відновленні історичних назв – як поверненні первісної номінації топосу, а отже, і зв’язку з пам’яттю предків. Для неї це один із найглибших і найделікатніших аспектів деколонізації. 

Історична назва – це пам’ять роду й місця, зафіксована в мові. У ній закодовані ландшафт, заняття, роди, давні уявлення, сакральні смисли. Колоніяльна політика цілеспрямовано нищила ці зв’язки, замінюючи живі назви уніфікованими, ідеологічними або імперськими.

Вона додає, що повернення історичної назви – це відновлення перерваної тяглости між поколіннями. Це визнання того, що історія цього місця почалася не з імперії. Мовна омбудсменка й згадує, що такі назви зберігалися в усній традиції, у пам’яті старших людей, навіть коли були вилучені з офіційних документів. Тому їхнє повернення – це також акт пошани до народної пам’яти й нематеріяльної культурної спадщини.

Мова пам’яти

Окрім цього, зазначає філологиня, не менш важливою є мовна точність. «Колоніяльність часто прихована в деталях: кальках, русизмах, спотворених формах. Усунення таких назв – це питання мовної гігієни публічного простору. Українська мова має звучати природно, повноцінно, без нав’язаних деформацій. Ба більше, питомі українські топоніми з їхньою фонетикою, словотвірними моделями, локальною семантикою є частиною нематеріяльної культурної спадщини».

Часто вони (питомі українські топоніми - ред.) зберігалися в усній традиції навіть тоді, коли були вилучені з офіційних документів. Їхнє повернення – це легітимація народної пам’яти, локального знання, живої традиції.

Та, додає Олена Івановська, не менш важливим є усунення ідеологічних радянських назв і абстрактних понять, які маскували імперську ієрархію цінностей: так звані «дружби», «миру», «перемоги» в колоніяльному сенсі. За її словами, їм на зміну мають приходити назви, пов’язані з українським історичним досвідом, державотворчими подіями, культурними кодами, власною хронологією боротьби й утвердження.

Зазначимо, що станом на жовтень 2024 року, відповідно до даних УІНП, перейменували 25 194 топоніми та демонтували 1066 пам’ятників і пам’ятних знаків. Та деколонізацію продовжують і сьогодні, оскільки ще є чого позбутися. 

Окрім цього, заявляє фольклористка, принципово важливо, щоб процес перейменувань був не хаотичним і не суто адміністративним. Він має спиратися на фахову експертизу істориків, мовознавців, культурологів, на роботу з архівами, картами, фольклорними джерелами, а також на діялог із громадами. Олена Івановська впевнена: назва має бути не лише юридично закріпленою, а й внутрішньо прийнятою.

Простір має виховну функцію. Він формує уявлення дітей про світ, про гідність, про належність. Коли дитина зростає серед чужих імен і чужих смислів, у неї мимоволі формується відчуття вторинности. Деколонізований простір, навпаки, дає опору, відчуття коріння, впевненість у власній культурній повноцінності.

Саме тому вона переконана: процес перейменувань не може бути механічним - він має спиратися на фахову експертизу, архівні джерела, мовознавчий аналіз, роботу з локальними спільнотами. Назва має бути не лише юридично затвердженою, а й внутрішньо прийнятою – як своя.

Та зараз за перейменування на місцях відповідають місцеві органи самоврядування. Вони й самі вирішують, на честь кого чи чого назвуть об’єкти. До таких робочих груп входять місцеві краєзнавці, історики, юристи, громадські діячі тощо.

Сьогодні, у час війни, ми особливо гостро усвідомлюємо: боротьба точиться не лише за території, а й за смисли. І коли публічний простір починає говорити українською – мовою нашої пам’яти, нашого болю й нашої гідности – це означає, що ми відновлюємо себе.

Простір, який «говорить»

Олена Івановська вважає, що деколонізація назв сама собою не є чарівною кнопкою, яка миттєво змусить людей перейти на українську мову. Але вона є потужним, системним і довготривалим чинником, без якого мовний зсув узагалі неможливий. 

Мова ніколи не існує у вакуумі. Вона завжди живе в просторі символів, назв, імен, смислів.

Окрім цього, вона й розповідає, що коли людина щодня рухається містом, де вулиці, площі, зупинки, установи названі іменами російських діячів, імперських генералів чи радянських ідеологем, вона перебуває в середовищі, яке нормалізує російську культурну присутність. 

У такому просторі російська мова виглядає «природною», «звичною», «поза політикою».

Та мовна омбудсменка переконана: деколонізація назв змінює саме цю норму. Вона поступово перевлаштовує символічне середовище, у якому українська мова перестає бути маргінальною або «додатковою», а стає мовою простору, мовою дому, мовою легітимности. 

Коли простір говорить українськими іменами – історичними, локальними, сучасними, – українська мова починає сприйматися як органічна, доречна, своя.

«Деколонізація працює лише в комплексі»

Ба більше, Олена Івановська стверджує, що й важливо розуміти психологічний аспект. Адже для багатьох людей перехід на українську – це не лише мовне, а й внутрішнє рішення, пов’язане з відчуттям безпеки й прийняття. За її словами, деколонізований простір знижує внутрішній опір: він ніби підтверджує людині, що українська тут не виняток, а правило. Що вона не «випадає», не демонструє щось зайве й перебуває в гармонії з довколишнім світом.

Та уповноважена із захисту державної мови підкреслює і особливий вплив на дітей та молодь. «Адже дитина, яка зростає в просторі з українськими назвами, українськими героями, українською історією, не потребує додаткових пояснень, чому українська мова важлива. Для неї це базова реальність, а не ідеологічний вибір. Саме так формується стійка мовна ідентичність – без примусу, але з чіткою опорою».

Водночас я завжди підкреслюю: деколонізація назв працює лише в комплексі. Поруч із нею мають бути якісна освіта, українськомовний культурний продукт, медіа, сервіс, державна мовна політика, особистий приклад. Назви створюють тло, рамку, середовище – а наповнюють його живі люди.

До слова, станом на листопад 2025 року в Києві 40% школярів на перервах спілкуються переважно російською, а 30% говорять російською вдома та з одноліткам. Проте  59% школярів хочуть підвищити свій рівень української. Про це повідомила начальниця Центрального міжрегіонального управління Державної служби якості освіти України Світлана Бабінець.

Так, Олена Івановська стверджує: деколонізація назв спонукає українців переходити на українську, але не наказом і не миттєво.

Вона робить цей перехід внутрішньо логічним, психологічно комфортним і культурно підтриманим. А мова, яка стає мовою простору, рано чи пізно стає і мовою спілкування. Тому ми або продовжуємо жити серед маркерів чужої історії й чужої сили, або формуємо простір, у якому кожне ім’я, кожне слово працює на Україну, відновлює пам’ять, гідність і тяглість.

Юрій Маркевич - pravdatutnews.com